середа, 30 жовтня 2013 р.

Коротка історія козацтва

  • Козацтво на прикінці 17 ст. Українська гетьманська держава по смерті Богдана Хмельницького.

    Козацтво - це феномен, що є притаманним лише для України. І для того, щоб не збитися з природного шляху його розвитку, потрібно час від часу звіряти його поточний образ з еталоном...

    Наприкінці XVII ст. Україна переживала дуже напружену політичну ситуацію, що зумовлювала, з одного боку, збереження певної автономії українських земель у складі Речі Посполитої, а з другого – до послаблення автономії земель, влада на яких ставала залежною від Московського царства. Козацькому війську та українському населенню це спричиняло великі втрати та розорення.
    Справу Богдана Хмельницького, направлену на розрив стосунків з Москвою та на налагодження стосунків з європейськими державами, продовжив його наступник гетьман України Іван Виговський. Уже в жовтні 1657 року Україна укладає зі Швецією союз оборонного характеру, однією з умов якої було визнання Швецією України як вільної держави. У вересні 1658 року гетьман Іван Виговський уклав з урядом Речі Посполитої Гадяцьку угоду. Згідно з цією угодою Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою “Велике князівство Руське”, в ній зберігалося гетьманство, унія мала бути скасованою, також повинні були бути зрівняні в правах православна і католицька церкви. Бойові дії проти Речі Посполитої припинялися. Але ця угода так і не була впроваджена в життя через несприйняття її частиною польських магнатів та деякими козацькими отаманами.
    Відхід гетьмана Івана Виговського від промосковської орієнтації привів у лави його прибічників усі українські антимосковські елементи. Козацька влада почала вимагати від московського царя виведення його військ з України. Так, у січні 1659 року прохання такого змісту було направлено до Москви козацьким полковником Іваном Гуляницьким, але посли не дісталися назад – були ув’язнені за наказом московської влади.
    Московські війська чисельністю близько 200 тис. на чолі з князями О.Трубецьким, Г.Ромоданським, С.Львовим та Ф.Куракіним у квітні цього самого року взяли в облогу Конотоп, який обороняли 4 тис. козаків і місцевих жителів на чолі з полковником І.Гуляницьким. На допомогу козацькому гарнізону Конотопа поспішили козацькі війська на чолі з гетьманом України Іваном Виговським. 24 червня 1659 року під селом Шаповалівкою козаки розгромили великий московський військовий роз’їзд, а 29 червня вони підійшли до Соснівської переправи під Конотопом. У цьому місці в результаті вдало спланованої операції гетьман І.Виговський при підтримці польських і татарських загонів отримав блискучу перемогу над московитами.
    У результаті битви московські війська втратили основні військові си-ли (до 50 тисяч війська) і були неспроможні протистояти можливому наступу козацьких військ на Москву. “В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву”, – писав з цього приводу російський історик С.М.Соловйов.
    Москва стояла перед реальною загрозою захоплення її козацькими військами, але цього не сталося. Що ж перешкоджало Івану Виговському переможно завершити справу, яка так вдало складалася після його блискучої перемоги під Конотопом?
    Цьому завадили значні суперечності між деякими козацькими отаманами, спричинені як внутрішніми чинниками того часу, так і провокаційною діяльністю московських властей.
    Козацька старшина ніяк не могли досягти згоди у пріоритетних напрямах зовнішньої політики – орієнтація на Московію чи на Європу. Зокрема, московські воєводи, що зі своїми гарнізонами були розміщені в українських містах, ігнорували волю Івана Виговського щодо залишення території України, підбурюючи опозицію, яка підняла повстання проти гетьмана.
    Козацтво вважало, що воно винесло на собі головний тягар українсько-польської війни, що воно було ініціатором змін у суспільстві, і, відповідно, вимагало своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Такою платнею могла бути лише влада, і в першу чергу її системоутворюючий стрижень – гетьманство. Уступати ж владу шляхті, хоча і покозаченій, козацтво не хотіло.
    Після смерті Богдана Хмельницького серед козацької старшини роз-горілася жорстока боротьба за гетьманську владу, яка неминуче вела Україну до початку громадянської війни. Іван Богун відмовився підписати Гадяцьку угоду і разом з Іваном Сірком організував повстання проти Виговського. Проти Виговського також виступили полки Переяславський (Т.Цецюра), Ніжинський (В.Золотаренко), Чернігівський, частина Корсунського, Січ, Іван Богун із своїм загоном.
    Ці обставини змусити гетьмана Івана Виговського у 1659 році на Германівській козацькій раді відмовитися від гетьманства з метою припинення громадянської війни.
    Але таке рішення гетьмана, як показали подальші події, не принесли бажаного спокою і єдності на Україну, а навпаки – сприяло поширенню впливу Москви, що супроводжувалося жорстокими діями московських воєвод стосовно українського населення і козаків. На Германівській козацькій раді було вбито прибічників Виговського Сулиму та Верещака, а сам гетьман під особистою охороною вимушений був відійти до Бара й отримати від короля Речі Посполитої універсал на Київське воєводство. Загони воєводи Баратинського за наказом московського царя безжально розправилися з прихильниками гетьмана, знищивши близько 15 тис. українського населення.
    Можливо, більш виважена політика Івана Виговського у стосунках з козацькими ватажками все таки допомогла б українцям згуртуватися, що сприяло б залагодженню внутрішніх непорозумінь і недопущенню зовнішнього впливу на внутрішні інтереси України. Можливо, вже тоді Україна могла б стати вільною державою. Але цього не сталося. Відречення Івана Виговського від влади на багато століть закрило українцям шлях до вільного життя на своїй землі, а натомість на Україну прийшли безжальні завойовники, які прикривалися личиною “братнього народу”.
    Антиукраїнська політика Москви сягає своїми коренями часів Золотої орди. Так, за діючим ординським законом “Яса Чингісхана” правитель певного князівства мав отримати дозвіл на правління, тобто ярлик, і одною з умов його отримання була передача в заручники старшого сина – першого за чергою спадкоємця.
    Московщина як складова частина Золотої орди була збирачем дані з Руських земель. Ті традиції на довгі часи стали основою московської державної політики, яка в повній мірі виявила свою сутність по смерті Богдана Хмельницького (1656 рік), Так, уже в 1657 році московський цар зажадав від козацької старшини крім надходження всіх податків до московської казни, зменшення чисельності українського козацького війська, розміщення московських гарнізонів в українських містах ще й відіслання до Москви сина гетьмана Юрія Хмельницького (із козацькою скарбницею) як спадкоємця гетьманської булави. Це було відчутним ударом по основах української козацької державності.
    Наступним кроком Москви було підписання з Юрієм Хмельницьким 27 жовтня 1659 року Переяславських статей, якими регулювалося правове та політичне становище козацької України у складі Московської держави:
    гетьманові заборонялося брати участь у міжнародних справах, московські війська розташовувалися у всіх найбільших містах України – Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві;
    фінансове та матеріальне забезпечення повинно було здійснюватися за рахунок місцевого населення;
    козакам заборонялося вести війну, обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників без згоди Москви.
    Митрополит Київський підпорядковувався Московському патріархату, який, до речі, тоді не був визнаний Константинополем.
    Тобто Московією не визнавався козацький державний устрій України та нав’язувалася своя імперська ординська ідеологія. Це зумовило виникнення “вічного” конфлікту між московською владою та козацькою старшиною за право володіння українськими землями.
    9 грудня 1660 року при підтримці чернігівського воєводи Станіслава Беневського, боючись висуванців із козацького середовища на володіння гетьманською булавою, гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького, однак, пробувши при владі 3 роки і не маючи підтримки серед козаків, Юрій Хмельницький зрікся булави.
    Підписання Слободищенської угоди між Юрієм Хмельницьким і урядом Речі Посполитої, у свою чергу, відновила автономію Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств у складі Речі Посполитої.
    Від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковськи орієнтована частина козацької старшини. Гетьманство Юрія Хмельницького і його кадрова політика можуть характеризуватися як невдала спроба повернення до політики Богдана Хмельницького щодо консолідації всіх козацьких угрупувань Гетьманщини.
    За козацькими звичаями на Чигиринській раді у столиці Гетьманщини в січні 1663 року гетьманом України було обрано Павла Тетерю. Але одночасно при підтримці московської влади за гетьманську булаву починає відкриту збройну боротьбу кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький.
    Є історичні свідчення, що Брюховецький був слугою Богдана Хмельницького, а після його смерті продовжував служити вже Юрію Хмельницькому, за наказом якого прибув на Січ, щоб здобути серед запорожців підтримку своєму господареві.
    Іван Брюховецький, вдало використавши соціальні мотиви, спираю-чись на козацьку голоту, у 1662 році стає кошовим отаманом Січі, а вже 17 червня 1663 року на Ніжинській раді його обирають гетьманом Лівобережної України. Фактично ці вибори за наявності вже обраного на пів року раніше гетьмана всієї України Павла Тетері були нелігитимними та суперечили козацьким звичаям, що спричинило розкол України на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. Ці сепаратистські дії відбулися за цілеспрямованого сприяння московського уряду, якому було вигідно розколоти Україну і мати на чолі Лівобережної України свого ставленика.
    Прийшовши до влади, Іван Брюховецький, не маючи підтримки серед козацьких полків, створює нові полки, такі як Стародубський (полковник Іван Плотник), Сосницький (полковник Яків Скидан), Зіньківський (полковник Василь Шиман) та Глухівський. Його представники, направлені в інші полки під охороною загонів запорожців, вступили в контакт з антистаршинськими елементами та, спираючись на них, захопили керівні посади. Полки у той час були одночасно і військовими формуваннями, і територіальними одиницями Української гетьманської держави, тобто, створивши чотири нові те-риторіальні одиниці, Іван Брюховецький порушує існуючий державний устрій, поступово захоплює місцеву владу та розпочинає масовий терор проти козацької старшини та козаків, які не визнавали його як гетьмана.
    18 вересня 1663 року у Борзні за наказом Брюховецького були страчені наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко, чернігівський полковник Іоаникій Силич, лубенський полковник Стефан Шамрицький, переяславський полковник Опанас Щуровський, ніжинський полковий осавул Павло Килдій, секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру заслали генерального писаря Михайла Вуяхевича, полковників: київського – Семена Третяка, Іркліївського – Матяша Панкевича, прилуцького – Дмитра Чернявського, переяславського полкового осавула Семена Кульженка, осавула Леонтія Бута, полкових писарів Хому Тризну та Самійла Радича, сотника Івана Воробея. Так Гетьманщина втратила сімох заслужених бойових полковників, тобто, як на наш час, – сімох голів облдержадміністрацій.
    У 1665 році І.Брюховецький відвідує Москву, відверто називає себе “вірним холопом, найнижчою підніжкою царського трону”, йому дають титул боярина та одружують з родичкою керівника московських стрільців Івана Єлагіна, який так писав царю: “по твоему великому государя указу выдана была замуж племянница моя Дарья Олферьева, дочь Исканская, за Ивашку Брюховецкого”. Після цього з Брюховецьким було укладено Московську угоду, за якою Україна втрачала майже всі автономні права.
    Загострює цю ситуацію ще й той факт, що ці всі події відбувалися в час московсько-польської війни за Україну. Тобто Московія і Річ Посполита, маючи кожна свої претензії на територію України, були зацікавлені в послабленні гетьманської влади в Україні, підриві її економіки, розвалу українського війська, при цьому Москва вміло спиралася на так звану “п’яту колону”. Вона досягла своєї мети щодо гетьманства Івана Брюховецького і в 1667 році здійснила шляхом укладення Андрусівського перемир’я поділ України між Московією та Річчю Посполитою без урахування українських національних інтересів.
    Така антиукраїнська політика Москви консолідувала у спільній антимосковській боротьбі як шляхетсько-козацьке, так і козацько-шляхетське угрупування на основі старовинного січового козацтва, проводирем політики якого був Петро Дорошенко. Козацька старшина також не визнавала умов Андрусівської угоди.
    Козаки почали бойові дії проти російських гарнізонів, які розміщувалися у Стародубі, Гадячі, Ніжині, Чернігові, Глухові, Острі, Переяславі та Новгороді-Сіверському. 8 червня 1668 року відбувається козацька рада в Чигирині, на якій Петро Дорошенко був проголошений гетьманом всієї України. Козацька рада винесла смертний вирок Івану Брюховецькому як зраднику національних інтересів України. Знову взяли верх козацькі державницькі традиції.
    Проголошення Петра Дорошенка гетьманом всієї України під протекторатом Османської імперії давало певну надію на розвиток України як держави, але, знову ж таки, перехід Лівобережжя з гетьманом Дем’яном Многогрішним під протекторат Москви, укладення Глухівських статей між козацькою старшиною і московськими послами призвели до обмеження козацької автономії та відвернули від Многогрішного частину козацької старшини.
    Направлення Москвою на Правобережжя військ гетьмана Івана Са-мойловича, початок бойових дій між козацькими військами Лівобережної та Правобережної України, втягнення у ці бої польських й турецьких військ виснажили Україну – почався період її історії, названий “Руїною”, коли було знищено великі плани Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежено Українську державу тереном Лівобережжя, гетьманську владу поставлено віч на віч з наростаючою силою старшинської аристократії й залишено Україну на поталу московського імперіалізму.
    Після підписання Андрусівського договору 1667 року і поразки Петра Дорошенка правобережні козацькі полки під тиском польської та московської армій змушені були відступити на Лівобережну Україну. Але за наказом московського уряду ці втікачі-правобережці були виселені вглиб Московщини, в теперішню Башкирію, на Волгу (в Баландинський та суміжні з ним райони теперішньої Саратовської області, та в теперішню Волгоградську область і далі аж до гирла Волги) та в оренбурзькі степи. Пізніше з них було сформоване Астраханське козацьке військо, а ті, що опинилися в Оренбурзькому краї були аключені в Оренбурзьке козацьке військо.
    У цей історичний період відбулася подія, яка мала величезне значення для України на міжнародному рівні, а для Європи – стала спасінням від турецького поневолення.
    У 1683 році Туреччина оголошує війну Австрійській імперії. Величезне військо під керівництвом досвідченого воїна візиря Кара-Мустафи, з важкими гарматами та багаточисельною армією, починає осаду імператорської столиці – Відня. Європа опинилася під загрозою страшного вторгнення.
    На допомогу австрійцям у вересні до Відня підійшло польське військо короля Яна III разом з українськими козаками. Рішучою атакою кінних козацьких полків під проводом козацьких отаманів Данила Апостола (у майбутньому гетьмана) та Семена Палія в критичний момент битви туркам було завдано нищівної поразки. У цій битві під Віднем турки були розбиті, візир загинув, а Європа знову була врятована від загарбання Османською імперією (перший раз українські козаки захистили Європу у 1620 році, отримавши під проводом гетьмана Сагайдачного перемогу над 150-тисячною турецькою армією під Хотином).
    Турки втратили під Віднем 48 тис. своїх вояків, 300 гармат і всі знамена. Ця битва стала переломним моментом у затяжних австро-турецьких війнах і початком відходу османів з Європи. Добре розуміючи, яке велике значення мають відчайдушна хоробрість та величезний військовий досвід козаків у боротьбі з турками, козацькою армією опікувався особисто Папа Римський Інокентій XI.
    Після вигнання турків українські козаки збудували в околиці Відня, на горі Леопольдсберг, козацьку церкву, на якій нині встановлено меморіальну дошку з посвятою українським козакам.
    Наприкінці 70-х років XVII ст., з гетьманством Івана Самойловича, настав період відносної стабільності на Лівобережній Україні. Правобе-режну ж Україну продовжувало лихоманити, що робило протилежний берег Дніпра ще привабливішим для місцевих старшинських родин. Значна їх частина вже до цього часу перейшла (сама чи з окремими частинами сотень і полків) на Лівобережжя й тільки вичікувала слушного моменту, який дозволив би їй зайняти ключові посади в Гетьманщині.

    Характеристика українського козацького війська на прикінці 17 ст.
    1. Запорозьке козацтво. У цей історичний період Запорозька Січ існувала на річці Чортомлик (1652-1709 рр.). Він відмічений численними вдалими походами запорожців на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком на турецькі фортеці.
    У складі запорозького війська існував окремий загін характерників, їх було небогато і до них відносилися і деякі гетьмани та кошові отамани, серед яких – Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко, Семен Палій.
    Багато чудернацьких історій відомо про Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому його найчастіше з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері Сірком лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства само-стійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?».
    Говорили, що запорожці п’ять років не ховали Івана Сірка, коли він помер, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Відомо, що у мертвого Івана Сірка відрізали праву руку і в критичну хвилину бою виставляли її перед собою, як прапор, і перемагали ворога. Тільки після ліквідації Січі побратими поховали правицю отамана.
    Запорозьке військо у кінці XVII ст. переживало тяжкий період обмежень і утисків. Запорожці, як і раніше, захищали південні українські землі від турків і татар, але це їм потрібно було здійснювати під час постійних поділів української території та міжусобних боїв між козаками Лівобережної та Правобережної України.

    2. Реєстрове козацтво.
    Укладення Глухівських статей між козацькою старшиною і московськими послами обмежило козацьку автономію, козацький реєстр на землях, що знаходилися під впливом Московії, було обмежено 30-ма тисячами чоловік, було заборонено перехід селян у козацький стан.
    Після підписання Бахчисарайської угоди (“Вічного миру”) між Московією і Річчю Посполитою і розділення України, було відновлено реєстрове козацтво на землях, які відійшли до Речі Посполитої, сформовано козацькі полки: Білоцерківський (Фастівський), Корецький, Брацлавський.

    3. Слобідське козацтво. Слобідське козацтво в цей історичний період діяло у складі раніше сформованих козацьких полків.

    4. Козацьке військо Лівобережної України та Козацьке військо Правобережної України. Ці війська утворилися в результаті розділення України на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини.
    Столицею Української гетьманської держави і гетьманською резиденцією гетьманів України – Івана Виговського у 1657-1659 рр. та Петра Дорошенка – у 1665-1676 рр. було м. Чигирин.

    5. Козацькі війська за кордоном, які сформувалися із українських козаків: Астраханське козацьке військо (військо було сформоване в Баландинському та суміжному з ним районах теперішньої Саратовської області Росії), Оренбурзьке козацьке військо (сформоване в оренбурзьких степах).

Немає коментарів:

Дописати коментар